Сьогодні вирішив їхати на таксі. Можна собі дозволити раз на сто років.
Приїжджає синє шевролє авєо. Сідаю. Їдемо.
Я мовчки розкладаю кубікі у високоінтеоектуальній грі на телефоні. Це допомагає не вступати в нерівний словесний двобій з таксистом. В такі моменти головне, шоб жизні не кончилися. У мене кончилися, тому я почав дивитися у вікно.
– я сам киевлянин. Коренной.
– вітаю.
– Киев перенаселен.
– як і будь-яка столиця світу.
– это все американцы…
– ша американці? Розбили томагавками асфальт на Оболоні?
– ну есть такая теория, что они влияют на то, кто будет мэром.
– а навіщо їм на це “вліять”?
– ну тут все-таки бюджет 40 миллиардов гривен.
– нащо американцям гривні?
– ну они готовят город для израильтян…
Тут я розумію, що розмова вже перестала бути томною.
– американці готують Київ для ізраїльтян?
– ну да. Ледники таят. Если Израиль затопит, им надо будет где-то жить. Куда их переселять?
–
нуууууу а чого не Москва, Брюссель, Лондон, Мінськ?
– Дорого там. В Киеве все же дешевле.
Не буду все переказувати. Це найдовші сорок хвилин мого життя. Наче все пережите перед очима пролетіло в одну мить. Я вдома. Слава богу.
П.С.
Ну ви розумієте, шо коронавірус штучно вивели, шоб звільнити Київ для ізраїльтян.
І війну на Донбасі теж розв’язали американці “чтоб дестабилизировать ситуацию на российской границе. Воюют нашими руками”.
– ви були на війні?
– нет. Зачем я пойду? Они же не на Киев напали.
